ХАЙ І ПО НАШИХ ЗЕМЛЯХ НЕ ХОДЯТЬ.
Марно загиблим синам України присвячується.
Позаростали
стежки-доріжки,
Там,
де ходили милого ніжки.
Позаростали
зіллям-травою,
Де
ми любились, милий, з тобою.
Нам
посміхались місяць і зорі,
Щиро
вітали у рідному морі.
Нам
здавалося: буде – навіки,
Повнитись
будуть радістю ріки.
Лише ті, що «дарують свободу»,
Кинули
в край чужого народу.
Месників
куля вразила в груди –
Пісні
твоєї більше не буде…
І
всі доріжки позаростали,
І
мої коси сивими стали.
А
на могилі, в угорському краї,
Вітер
про волю пісню співає.
І
їх тополя віття схиляє,
Коренем
тисне, серденько крає.
Згляньтеся,
люди, будьте вже пильні,
Більше
не множте купи могильні.
Хай
і по наших землях не ходять
Ноги
чужинські. Більше не родять
Маків
кривавих, кров’ю политі,
Поля
українські сльозами вмиті.
Станьмо
всі, браття, дружно – стіною,
І
візьмімо любов нам за зброю.
Всі
до одного – за Україну!
За
Батьківщину нашу Єдину!
Так,
Незалежну!!! – Ворог сміється.
Скільки
б не вилась нитка – порветься,
І
розсипляться вражії пута!
Україна
– не буде закута!
Жити
буде в віках Україна,
Благословенна
Богом, Єдина.
Так!
Самостійна, мирна і добра.
Господь
– її щит! З Ним – непоборна!
Доля
нишком сміється.
Тебе не покину,
Не віддам нікому!
Посаджу калину
На ґрунті м’якому.
І поруч, близенько
Притулюся дубом,
Нахилюсь низенько,
Поцілую в губи.
Буду поливати
І щодня ходити.
Тебе, моя люба,
Навіки любити.
А те, доля чує
І нишком сміється:
Забере козака
І він не вернеться.
У краю чужому
Козак той упаде.
Так доля лихая
Коханого вкраде.
Заросте могила
Густою травою,
Він не поцілує
Її молодою.
